Життя невпинне, швидкоплинне,

Роки ідуть і невблаганний час,

Буває, що батьків покинуть - неминуче,           Та отчий дім згадається не раз.

В чужім краю, де все таке нерідне,    

Де може й щастя є, та спокою нема,

В тяжку хвилину чи коли набридне,               Захочеться торкнутись хоч на мить плеча.

Тоді, закривши очі, ти побачиш маму,             Той образ, що осяяний добром,

Обіймеш її милу, ніжну, рідну,

І серце враз наповниться теплом.

Згадаєш все: як мріяла вона, жаліла,      Сварила  іноді, повчала і раділа,

А скільки сліз ночами проливала,

Коли тривожилася, вірила, чекала.

Чи то переживала що хворієш,

Молилася за тебе уві сні,

В життя боялася пустити, опікала,

Весь смуток, біль тримала при собі.

Рішуче стримувала, захищала,

Усю любов безмежну віддавала

Та завжди у дорогу проводжала,

А очі ті заплакані ховала...

То скільки ж треба сили і терпіння,

Щоб цей тягар буденний пронести,

Дітей своїх на ноги підіймати,

Турботою за них життя все проживати.

Безмежно вдячні мають бути діти,       Благати вибачити доки є ще час,

А може й треба стати на коліна

І шанувати неньку повсякчас.