Життя невпинне, швидкоплинне,
Роки ідуть і невблаганний час,
Буває, що батьків покинуть - неминуче, Та отчий дім згадається не раз.
В чужім краю, де все таке нерідне,
Де може й щастя є, та спокою нема,
В тяжку хвилину чи коли набридне, Захочеться торкнутись хоч на мить плеча.
Тоді, закривши очі, ти побачиш маму, Той образ, що осяяний добром,
Обіймеш її милу, ніжну, рідну,
І серце враз наповниться теплом.
Згадаєш все: як мріяла вона, жаліла, Сварила іноді, повчала і раділа,
А скільки сліз ночами проливала,
Коли тривожилася, вірила, чекала.
Чи то переживала що хворієш,
Молилася за тебе уві сні,
В життя боялася пустити, опікала,
Весь смуток, біль тримала при собі.
Рішуче стримувала, захищала,
Усю любов безмежну віддавала
Та завжди у дорогу проводжала,
А очі ті заплакані ховала...
То скільки ж треба сили і терпіння,
Щоб цей тягар буденний пронести,
Дітей своїх на ноги підіймати,
Турботою за них життя все проживати.
Безмежно вдячні мають бути діти, Благати вибачити доки є ще час,
А може й треба стати на коліна
І шанувати неньку повсякчас.
|